Жадан і Собаки - Жмур («Спортивний клуб армії») | Текст песни

• Тексты песен
• Жадан і Собаки
• Жмур («Спортивний клуб армії»)

Pesni.guru - сайт для Гуру

Тече річенька невеличенька,
Схочу – перескочу.
Віддай же мене, моя матінко,
За кого я хочу.

Віддай же мене, моя матінко,
За кого я хочу.

Як ви мене заїбали, давайте зіграйте щось нормальне
Ця історія, блін, про нормального українського письменника,
якого ніхто не знав, але, блін, ну хтось його все-таки знав.
десь в житті були в нього якісь друзі і приятелі
родина, блять, родина у нього ж була якась,
ну да, хтось прийшов його все-таки провести в останній шлях, який би він в нього не був.
Ну от вони зібрались і між ними відбувається якась така от історія, розумієш, хтось шось комусь говорить, якісь події відбуваються, хтось шось п'є, про шось розмовляє.

А ви в цей час, блять, їбашите на своїх трубах, розумієте, в цьому вся фішка
ви їбаште, ви не знаєте цього письменника, він вам на хуй не потрібен,
але він помер, блін, помер, а він жив до цього, да, і він щось писав, він був письменником, хтось про нього знав, давайте пацани зробіть цю історію. Ну.

Ну я повторюю, ну як. Ну письменник, ну нормальний, писав української мовою, якісь книги, видавали його в видавництві і видавництво Дніпро.
Хтось його читав, хтось його не читав, хтось про нього знав, хтось не знав.
Ну помер, просто людей ховають. А ви тіпа ні при чьом,
ви просто музиканти, які щось грають, вам не потрібно знати, хто він такий.
Просто давайте зробіть історію про цього мужика, ну не останній же він був в цьому житті, шось все-таки зробив.
Ви просто лабаєте на похоронах, да, тут бляді, тут якісь, блін, незрозумілі персонажі,
ну зробіть що-небудь таке відповідне, що-небудь про похорон,
щоб душа розвернулась, а потім звернулась, ну.

Ми про нього уже встигли забути,
і тут раптом він помер.
Родичі вирішили сповістити колег.
Сповістили нас.
А ми, ну що ми, як ми зазвичай
поводимось на поминках?
Хтось із нас здивувався, що він помер.
Хтось здивувався, що він помер лише зараз.
В дитинстві ми всі читали його книжки,
можливо тому і виросли такими злими.

На поминках всі говорили про літературу
і читали свої вірші.
Хтось побіг за шампанським для жінок.
Хтось намагався підкотитись до вдови
і питався, чи є в неї хлопець.
Хтось побив молодого поета,
який писав патріотичні сонети.

Той лежав на підлозі,
облитий шампанським і сльозами вдови,
а над ним люто нависали колеги по цеху
і вимагали, аби він піднявся і продовжував
бійку, оскільки лежачих вони
не б’ ють.

І поруч із ним лежали потоптані
аркуші з сонетами
і загублена найстарішим із поетів
вставна щелепа, яку він загубив,
вимагаючи, аби молодий піднявся
і продовжував бійку.

І перш ніж вдова устигла викликати
наряд, вони били посуд і друкарську
машинку покійного,
читаючи вірші
і говорячи про літературу.
читаючи вірші
і говорячи про літературу.
читаючи вірші
і говорячи про літературу.
читаючи вірші
і говорячи про літературу.
читаючи вірші
і говорячи про літературу.
читаючи вірші
і говорячи про літературу.
читаючи вірші
і говорячи про літературу.

Поезія – цей останній плацдарм для нескорених,
гідна відсіч суспільній зневірі.
Поети тримаються разом, ніби матроси крейсера.
І коли крейсер безнадійно іде на дно,
поети підставляють обличчя вітру і співають
гімн братерству і вірності,
високими чистими голосами.
Лише хтось один, весь час, від першої ноти,
постійно шамкотить своєю
вставною щелепою.
Отака от байда.